ЛЕГЕНДИ

про походження назв Тальнівського району

Версія 1

     Поселення під назвою Тальне виросло в цих краях не випадково. Все пояснює давнє слово «таль», яке слов’янські літописці вживали у значенні «заложник», «залога» - озброєна група людей, яка охороняла певну територію.  Як свідчить легенда, на місці сучасного міста колись дуже давно нашими далекими предками створювалися залоги для відсічі ворогам, які нападали на Київську Русь. Саме такі залоги відігравали  важливу роль у протистоянні та постійній боротьбі зі степовою навалою,  яка «Чорним  шляхом» рвалася на Київську Русь.

Версія 2

       Найпоширенішою  версією назви міста є та, що топонім Тальне походить від назви річки Тальянка. Саме цієї версії дотримується і «Топонімічний словник України». Слова  «Тальянка»,  «Тальне» об’єднує корінь  «таль».  Талом в Україні здавна називали кущі верболозу, що так рясно ріс на берегах річки.

Версія 3

       За цією версією назву  місту  Тальне дав один із чужинців-завойовників.  Це було дуже давно. Валка німецьких воїнів  рухалася нашим краєм дуже повільно. Їх стомлювала гориста  місцевість. Виснажені, стомлені, обезсилені, вони зраділи, що,  нарешті, подолали крутий спуск і підйом в районі села Соколівочка. Перед ними простяглася рівнина: тепер їм легше стало рухатись. Їх радості не було меж, але недовго, бо передні воїни зупинились і один із них вигукнув: « Neue Tall»! (у перекладі з німецької мови означає «нова долина»).   «Tall  neue!»,- підхопили інші. Звідси – Тальноє, Тальне.

 

Ш а у л и х а

 

      Шаулиха – найстаріше село в районі. Це підтверджують дуже давні документи. Із них можна дізнатися, що первісна його назва  - Рокошквар.

     Ця назва говорить про те, що тут проходили  і деякий час проживали угри, які у 884 і 886 р.р. під керівництвом свого вождя Арпада погромили руських.

      Рокошквар з того часу впродовж довгих віків не втратив своєї назви, і в першій половині  XVстоліття  з’явилося  тут  новозасноване поселення під  цією ж назвою. У ньому жила, крім українського селянства, вільна польська шляхта, що не визнавала над собою  королівської влади і, озброївшись, вела боротьбу за свою незалежність.

      Слово «рокош»  у тодішній польській мові означало «збройна шляхта», що повстала проти влади польського короля, який порушив її вольності й права.  «Вар» - слово угорське й означає «місто». Отож, «Рокошквар» - «бунтівне місто». 

      Приблизно 1616 року керуючим Рокошквару стає шляхтич Костянтин Шаула, слід якого й залишився у назві сучасного села.

 

М о ш у р і в

    

       Мошурів  належить до одного з найстаріших сіл району. У другій третині    XVI століття історичні джерела зазначають,  що на  Уманщині  вже існувало кілька поселень. Серед них названо й  Мошурів. 

  Пізніше  це село (1545рік)  зазначалося на звенигородському грунті. Володів ним Митка Золотар. Достовірних даних про походження назви села поки що не віднайдено, однак припускається думка, що  назва села походитьвід найбільш поширеного прізвища в селі  Мошура

                         

З е л е н ь к і в

 

     Зеленьків розташований  на річці Тальянці. Час його заснування варто шукати  в першій половині  XVIII століття. Це стверджує й рік побудови православної церкви – 1763.

     Є кілька версій  щодо походження назви села. Перша версія  свідчить про те, що в основу назви села покладено означення «зелений». Можливо, слід прислухатись до цієї думки, бо й справді село з давніх-давен  потопає у зелені садів, лісів, парків…

     Легенда розповідає про те, що береги річки Тальянки, яка протікає через село, завжди були зелені, бо річка щедро їх зрошувала своїми водами. Найпоширенішою рослиною в цій місцевості був ковиль.  Він густо вкривав береги Тальянки і зеленів будь-якої пори року: і  навесні, і влітку, і восени. Зелений  ковиль… , а скорочено зелен  ковиль – так виникла назва  села Зеленьків.

     Інша версія походження назви села говорить про те, що селом володів у  першій половині  XVIII століття  пан Зеленько.  Від прізвища  пана і походить назва села.

М а й д а н е ц ь

 

      Це село розкинуло свої оселі по обидва береги річки Тальянки.  Його назва походить від тюрського слова «майдан», що увійшло і в українську мову і означає площу.  Легенда розповідає, що з давніх- давен  тут проживали  активні, вільнолюбні люди. Саме тут, на рівнинній місцевості одного з берегів Тальянки,  дуже часто відбувались народні зібрання, на яких обговорювались та  вирішувались невідкладні питання. На майдан сходились люди, щоб порадитись, як далі жити, обмінятись досвідом. Пізніше на цьому майдані «закипіла» торгівля, яка притягувала сюди людей із сусідніх поселень, а згодом – і з усього повіту. Час заснування Майданецького припадає на першу половину  XVIII століття. На це вказує церква, яка споруджена  1763 року.

В и ш н о п і л ь

   На півдні Тальнівщини, там, де найкращі чорноземи, знаходиться село з прекрасною назвою Вишнопіль. Легенда розповідає, що колись, дуже давно, на цьому місці, де зараз розташоване село Вишнопіль, розкинулись безмежні поля, через які протікала степова річка Кам’янка, яка живила вологою поля. На цих безкраїх полях, по обидва боки річки Кам’янки, буйно розростались вишневі сади. Тому й назву село придбало від двох слів: «вишня» і «поле» Вишнопіль.

   Існує і інша версія про походження назви села Вишнопіль. Відомо, що колись давно, у пошуках кращого життя на це місце, де зараз розташоване село, прийшло багато переселенців, особливо з Поділля. Багатьом із них подобалась ця місцевість, і вони тут осіли, залишились на постійне проживання, але дуже сумували за рідним селом на Поділлі, яке мало назву Вишнопіль (справді, на Поділлі зустрічаються села з таким найменням). Отже, припускається думка, що цю назву занесли переселенці З Поділля.

 

П а п у ж и н ц і

    Це поселення виникло на Тальнівщині  наприкінці  XVI  та першій  половині XVII століття. У 1638 році король Польщі віддав його разом із сусідніми селами Романівкою та Мошуровом  Вінницькому старості Янові Ордживольському, якому, однак, заволодіти ними  перешкодив  М.Калиновський,  приєднавши до своїх володінь.

     Як розповідає легенда, це красиве місце, де зараз розташоване село, облюбував колись багатодітний чоловік на прізвище Папуша. У пошуках кращого життя він обходив багато місць і нарешті знайшов таку місцину, яка припала йому до душі, бо тут нікого не було. І зажив чоловік зі своїми дітьми радо, спокійно. Пізніше сюди почали прибувати люди із сусідніх поселень. Їм тут теж подобалось, і вони залишалися жити. Діти одружувались, а, оскільки, їх у Папуші було багато і всі хлопці, то найпоширенішим прізвищем стало Папуша у цій місцевості. Отже, очевидно, і назва села походить від прізвища перших  поселенців цього краю.

 

Т а л ь я н к и

 

      Виникло село у середині  XVIII  століття. Це підтверджує побудова в Тальянках церкви, яку було започатковано в 1763 році, а дещо пізніше в селі збудовано келії для монахів Свято-Троїцького монастиря.

      В основі своєї назви Тальянки  мають те ж древньослов’янське слово  «таль».  Талом в Україні здавна називали кущі верболозу, що так рясно ріс на берегах річки.

     Є й інша версія  щодо походження назви  села.  Ймовірно,  що село придбало  таку назву від річки Тальянки (в минулому  Тальна),  яка бере тут ледь помітний виток.

 

К р и в і   К о л і н а

      Час заснування  села Криві Коліна відноситься до початку XVIII  століття.  Село  розкинулось в чотирьох кілометрах  від з’єднання  Гірського та Гнилого Тікичів.   Цю назву придбало село через своє географічне розташування: саме тут, де нині розкинулось мальовниче село Криві Коліна,  ріка Гірський Тікич, яка впевнено несла свої води по прямій, раптом робить згин, утворюючи коліно.  

     Легенда розповідає, що Гірський Тікич  відчув, що він втрачає колишню міць, силу та могутність, відчував, як міліє з кожним днем його дно, води стає все менше й менше, і він рвучко, ніби з  останніх сил, кинувся вперед… Раптом він почув недалечко якийсь шум. Гірський Тікич зупинився, прислухався… Так, поблизу, зовсім недалечко, шуміла вода. Зрадів Гірський Тікич і круто повернув у той бік, де почув плюскіт води. Мрія Гірського Тікича збулася: він з’єднав  свої води з водами Гнилого Тікича, і вони, міцніючи, дружно понесли свої води далі. А на місці зупинки й повороту річки в напрямі Гнилого Тікича утворився згин – коліно.   Саме це послужило  причиною для такої назви села – Криві Коліна. У 1762 році  тут збудовано церкву у формі корабля.

О н о п р і ї в к а

      Село  Онопріївка, а точніше  Онуфріївка  (саме ця назва правильна, довгий час так село і називалось)  завдячує своєму  йменні Онуфрію. Довгий час передавалась з вуст в уста, від одного покоління до іншого, легенда про діда Онуфрія (саме так його усі звали – дідом), бо довгий час він був найстарішим жителем села. Онуфрій поселився в цих місцях найперший. Хата його стояла на краю села. Всі, хто появлявся в цій місцевості, не минали його помешкання. Він радо зустрічав усіх, запрошував поселятися тут, але просив, щоб будували хати за його хатою, тому що він хоче зі своєї оселі бачити шлях, яким ідуть переселенці, щоб належно їх зустріти, поговорити.

   Усі, хто побував у хаті діда Онуфрія, хто спілкувався з ним, уже не хотіли нікуди  йти, а будували  свої оселі поблизу   Онуфрієвого будинку і залишалися тут на постійне проживання. Щовечора сходились люди до оселі Онуфрія, бо їм було цікаво погомоніти з ним. Онуфрій був чудовим  співбесідником,  дуже доброю  і бувалою людиною. Йому було що розповісти односельчанам, а вони йшли до нього за порадою, як до свого батька. Дуже любили Онуфрія жителі села й назвали його іменем село, а після смерті Онуфрія розповідали своїм дітям і внукам про доброго односельця, який недаремно прожив на світі, бо увіковічнив своє ім’я у назві села.

Л е г е д з и н е

    Легенда розповідає, що це село придбало  свою назву від  прізвища козака  Легедзи. Довгий час козакував Легедза, бо дуже любив волю, незалежність, мав сміливу вдачу і ненавидів ворогів, які нападали на українські землі. Він  не раз і не два проходив  зі своїми побратимами-козаками битим шляхом на Умань. Козаки захоплювалися сміливістю й відвагою Легедзи. Він добре знав цю місцевість і походи з його участю завжди закінчувались успішно.

      Час проходив, сили  покидали  старого козарлюгу: не міг уже перед вести, як раніше, під час походів. Щоб не плутатись у хвості відчайдушних, щоб не стати обузою для козаків, вирішив оселитися на землях, через які пролягав битий шлях на Умань. Він облюбував собі місце, яке сподобалось йому мальовничою  природою. Але це не головне. Була в Легедзи й інша причина саме тут поселятися. Він сподівався, що,  осівши тут, не раз ще стане у пригоді своїм друзям-козакам. Так і сталось. А поселення, в якому знайшов на старості літ собі притулок  старий козак, стало називатись його іменем.

 

Г о р д а ш і в к а

     Досить великий інтерес викликає назва села Гордашівка. 

     Одна з легенд пов’язує  назву  цього населеного  пункту з іменем одного з гунських полководців Аттіли  (VII століття н.е.) Гордашем.

    У самій Гордашівці  побутує переказ, ніби село  виникло на місці тривалої зупинки однієї з орд кочівників, через що й утворилася назва Гордашівка. Отже,  Гордашівка – від «орда» (у нашій місцевості «орда» вимовляється  «горда) .  Звідси й Гордашівка.

 

К о б р и н о в о

                                       Це село у XVII столітті називалось Олександрівкою. Воно розташоване при з’єднанні  середнього і східного  Макшиболота. Згодом до села прибув новий  намісник і перейменував його відповідно до свого прізвища.

    Неподалік  від  села  знаходилося дві могили, роздвоєні глибоким яром. Називалися вони монастирями. При цих могилах можна було бачити  менші могили та сліди кам’яних споруд. За легендами того часу, тут давно, до руїн, були монастирі.

     У 1857 році графинею С.Потоцькою в Кобриновому було  «близ обветшалой  деревяной,  более  ста лет существовавшей», споруджено кам’яну церкву.

     З уст старожилів раніше можна було почути й іншу версію щодо походження назви села.   Вона свідчить про те, що назва села походить від слова «кобра».  Береги  річки,  яка протікає через село,  з давніх-давен були порослі густими чагарниками та зарослями.  Тут водилось багато кобр.

 

З а л і с ь к е

    У першій половині  XVIII століття це село носило назву Юзефівка.  Назва його походила  від  імені  прикажчика  Юзефа, який дуже довго виконував обов’язки  прикажчика в цьому поселенні. Час ішов, Юзеф постарів, уже не міг справлятися зі своїми обов’язками.  На зміну йому було прислано в Юзефівку  іншого прикажчика, який мав прізвище Заліський.  І вже з другої половини   XVIII століття це село стало називатися  Заліське – від прізвища нового прикажчика.

    Можливо  хотіли жителі цього села швидше забути ті давні часи, коли господарювали в селі пани та прикажчики, бо пов’язують  назву свого  села зі словом «ліс». І справді, неподалік села росте густий, дрімучий ліс, який носить назву Пехів. Якщо добиратись до села Заліське зі сторони Звенигородщини, то воно розташоване за лісом. Звідси і назва – Заліське.

Р о м а н і в к а

    Романівка належить до одного з найстаріших сіл району. У другій третині    XVI століття історичні джерела зазначають, що на  Уманщині  вже існувало кілька поселень. Серед них названо й  Романівку.  За іншими даними  це село існувало вже 1542 року.

    Відомо, що за привілеєм короля Польщі Жигимонта,   Романівку, яка відносилася тоді  до Звенигородського грунту і лежала на татарських шляхах, мали у володінні брацлавський землевласник ,  звенигородець  Степан Баранович та його брат Федір. Згодом  село  перейшло до володінь  Козара.

     Щодо назви поселення, то існує дві версії.  За першою версією назва села походить від  імені Романа, який, слід гадати, його й започаткував. Друга версія нагадує про те, що саме в цьому селі 28 березня 1623 року  народився генеральний підскарбій Лівобережної України Роман Онисимович Ракушка, автор Літопису Самовидця. Але історія спростовує цю версію, адже село під назвою Романівка вже існувало до цього часу (1542рік).

Л а щ о в а

 

  Лащову засновано  в  першій половині  XVIII століття. Назва цього села походить від прізвища Лаща  (українською мовою Лящ), тоді як південна частина села називалася Білими Млинами і  Білим Бродом. Саме в цьому місці вирував Гірський Тікич, і вода тут була білою.  Звідси назва – Білий Брід. Енергію цієї  нестримної води, яка за кольором була аж білою, люди використовували в зведених на річці млинах. Звідси назва – Білі Млини.

К о б р и н о в а  Г р е б л я

       Кобринова Гребля  (в минулому Соколова)  належить до одного з найстаріших сіл району. У другій третині    XVI століття історичні джерела зазначають, що на  Уманщині  вже існувало кілька поселень. Серед них названо й  Соколову (Кобринову Греблю).

      Року 1545 згадується про Соколову,  що належить до володінь  звенигородського козака Дмитра Барановича, який придбав це село. Розширюючи свої володіння, Д. Баранович загарбав і широкі білоцерківські пустки  по лівому березі Угорського (Гірського) Тікича. Білоцерківське старостатство  на таке зухвальство  не  протестувало. Цими землями володів і син Дмитра  Богдан, і онук Федір. Останній врешті продав Соколову  Ежену Струсьові, а той, у свою чергу, перепродав їх у 1604 році своєму зятеві Алексу.

      Є припущення, що Соколова придбала свою назву від переселенців, що простували сюди з Поділля, Білорусії  та  поруйнованої північної України.

      Назва Кобринова Гребля тісно пов’язана з Кобриновим.  У Соколовій була гребля з млином, що належала керуючому, який був з Кобринового. Звідси й назва -  Кобринова Гребля, яка прийшла на зміну Соколовій.

А н т о н і в к а

      У 1659 році  згадується це село під назвою Антонівка. Воно було віддане  Самуїлу Зарудному, судді Війська Запорізького. У 1732  році  Іван  Зарудний  продав  його Ф.Бержинському.

      Легенда розповідає,  що село часто переходило з рук у руки, на зміну одним власникам приходили інші, все зліші  і зліші. Важко жилося селянам. Що робити? Як далі жити?  Що тільки не пробували робити люди, щоб заставити панів рахуватися з ними! Вони й на роботу не виходили, й шкодили панам, чим могли. Це нічого не допомагало, пан ще більше злився, село ставало все біднішим і біднішим. Не стерпів пан,  залишив  село і прислав замість себе управляючого.   Як не дивно, а з новим управляючим  справи в селі поліпшились. Люди вийшли на роботу, стали краще працювати, село почало міцніти, багатшати. І все це завдяки управляючому Антону. Щоб увіковічнити пам'ять про добру, чуйну людину, яка врятувала село, вдячні селяни назвали своє село його іменем. Звідси і назва села – Антонівка.

Б і л а ш к и

     Це село виникло досить давно. У документах воно згадується вже  в 1674 році.  Тоді татари, зненацька напавши,  повністю зруйнували його, а людей забрали в рабство.

     Достовірні  письмові  джерела про назву села відсутні.  Однак,  людська пам'ять  зафіксувала  розповіді старожилів, які можуть пролити світло  на походження назви  села Білашки.  Існує кілька версій  щодо виникнення цієї назви.

     Найбільш  поширеною  є версія, що колись, дуже давно, на цьому місці, де зараз  простяглось село Білашки,  була  круча, у якій були  великі запаси білої глини. Глини вистачало на всіх бажаючих. Жителі  навколишніх сіл   приходили   сюди  по  білу глину.  Стояли спекотні дні. Людям дуже хотілося пити, а кринички рядом не було. Вони викопали криницю і, заглянувши в неї, дуже здивувалися:  її дно було біле-біле. Цю криницю прозвали Білою. Очевидно, назва села походить від слова «білий» -  біла глина, Біла криниця.

    Є й інша версія щодо походження назви села, але в її основі теж лежить слово «білий». Здавна славилось село добрими, гарними, вмілими  господинями, які  випікали  білий  хліб – білаш.  Звідси і назва села – Білашки.

 

В е с е л и й  К у т

       Вже в 1659 році  це село існувало  під  прекрасною  назвою  Веселий Кут.

       Легенда  розповідає, що тут, де розташоване зараз  село, з давніх- давен  природа відзначалася неймовірною красою та мальовничістю. Це місце було таким прекрасним, що приваблювало до себе  жителів. Вони часто приходили сюди, щоб відпочити, набратися сил, розвіяти сумні думки про тяжке життя, повеселитися.  Звідси і назва – Веселий Кут. Але  не тільки місцевим жителям подобався цей райський куточок природи. Дуже любили відпочивати у цьому  зручному закутку  (у межиріччі Макшиболот) і мандрівники.  Отже, існує припущення, що саме мандрівники чи нові поселенці принесли сюди назву свого залишеного села, бо сіл з такою назвою на Україні досить багато.

Г л и б о ч о к

    Час заснування села Глибочок  відноситься до XVIII століття. Церкву споруджено 1764 року.

     За думкою Л.Похилевича,  Глибочок одержав назву від того, що річка Гірський Тікич, яка протікає через село,  тут дуже глибока. І справді, найбільша  глибина  Гірського  Тікича  спостерігається  саме в цій місцевості.  Отже, назва села походить від слова «глибоко». Цю версію поділяють і старожили Глибочка.  Вони здавна знають, що у їхньому селі  річка найглибша. Про це вони розповідають своїм дітям, онукам, застерігаючи їх від небезпеки.

Д о в г е н ь к е

     Село Довгеньке витягнулось уздовж  Гірського Тікича.  Воно виникло  на початку  XVIII століття.  Його назва пояснюється  географічним положенням. Село розташувалось поздовж  річки і займає велику територію. Воно й насправді велике – довге. Отже, назва села походить від слова «довгий». Покровську церкву  в Довгенькому  збудовано з дерева  в 1763 році.               

      Л.Похилевич  називає його ще й Корсункою.  Кам’яниста  поверхність  Довгенького, мабуть, змусила мешканців поступово перейти  на правий берег річки й закласти нове село – Корсунку. Можливо, що назва Корсунки  походить від імені давнього слов’янського божества Хороса. Такі назви були ще за часів Київської Русі.

 

К о л о д и с т е

 

     Історики стверджують, що назва цього села походить від слова  «колода». Легенда розповідає про те, що в давнину околиці цього села були покриті лісами зі значною кількістю дерев і колод. З часом їх ставало все більше й більше, бо дерева старіли, вітри дужчали і валили все нові й нові дерева, які падали одне на одного. Деякі колоди були такими здоровими, що їх було не під силу відтягти подалі від поселення. Їх було так багато, що вони заважали людям рухатися. Мешканці поселення боялись, що настане час, коли почнуть валитися найбільші, найвищі дерева і, якщо вітер дутиме в сторону села, то дерева, напевне, достануть і понівечать їх оселі. Люди залишили село і подались у мандри, але згодом зрозуміли, що кращого місця їм для прожиття не знайти. Вони повернулись, звільнили від величезних колод поселення, назвали його Колодисте і зажили весело і щасливо.  

Л  о т а ш е в е

    Село Лоташеве  засноване в першій половині  XVIII століття. Спочатку воно лежало на правому березі  Гнилого  Тікича,  а  пізніше  розкинулось по обох  його  берегах. Виникло село,  як  хутір. Власником його  був  мовчазний чоловік на прізвище Лоташ.  Невідомо звідки і чому  він  появився в цих краях. Можливо, переховувався від когось, бо поселятися близько  людей не хотів, уникав зустрічей з ними. Довгий час жив сам. Але згодом Лоташа,  як підмінили. Він став спілкуватися з людьми,  гостював у них, запрошував до себе. Особливу увагу приділяв  переселенцям, які часто проходили  через  хутір. Він турбувався про них, давав притулок, годував, обігрівав. Деякі з них уже не хотіли йти далі, а залишалися  на Лоташевому хуторі на постійне проживання. Хутір поступово розростався  й  перетворився  в  село,  яке зберегло ім’я  власника  хутора.

Г у л я й к а

  Село  Гуляйка  розташоване близько села Кобринове і розташоване нижче по річці.  Відомо, що воно виникло значно пізніше Кобринового. Легенда розповідає, що люди з Кобринового йшли за село на відгули, щоб відпочити. Там, на вільних землях, їм було так приємно проводити час, що зовсім не хотілось повертатись у свої домівки в село Кобринове.  Згодом, після відгулів,  вони просто не повертались до Кобринового, а сім’ями  оселялись на вільних землях. Так поступово тут виникло нове поселення, з такою поетичною назвою – Гуляйка. Отже, назва цього села тісно пов’язана зі словом «гуляти».  

П і щ а н а

     Час заснування села  відноситься  до початку  XVIII століття.  Піщана розташована поблизу злиття двох рік – Гірського та Гнилого Тікичів.

     Поблизу села  Піщана  проходить вал, який бере початок  від села Нерубайки  і  губиться при  селі Пальчику. На цьому валу можна було помітити  п’ять  насипів у вигляді замчищ та декількох видів шанців. Ці вали історик Б. Антонович відносить до так званих «змієвих»,  якими  Київська Русь боронилась від Степу.

     Географічному положенню зобов’язане  своєю назвою  село Піщана, яке розкинулося на пісках.  Назва села має відношення до слова  «пісок», якого в цій місцевості  було дуже багато.

П о т а ш

    Село Поташ виникло в першій половині  XVIII століття. Про це свідчить і будівництво дерев’яної  церкви, яка була зведена в 1771 році.

   Легенда  розповідає,  що колись,  в давнину, у мошурівських лісах робочий люд випалював віковічні дерева для виробництва поташу,  за  який  польський магнат М Калиновський наживав величезні бариші в Західній Європі. На місці промислу й виникло село, яке   назвали  Поташ.

П а в л і в к а  I

Павлівка Перша розташована на струмку Довгому, який впадає в Синюху. Вона заселена після 1825 року, коли граф Павло Дмитрович Кисельов взяв придане за своєю дружиною Софією Станіславівною Потоцькою Торговецький і Букський ключі. Раніше тут був хутір селянина Рудя із садком, ставом та млином.  Згодом було зведено одаю. У 1826 році граф наказав збудувати тут до п’ятдесяти хат, віддавши їх переселеним селянам. Через десять років маєток було продано відомству військових поселень. Цим самим село збільшилося. Названо село на честь засновника Павла Дмитровича Кисельова.

П а в л і в к а  II

     Село Павлівка Друга утворилося  у XVIII столітті. Воно розташоване на середньому Макшиболоті. Виросла Павлівка Друга за рахунок Кобиляцьких хуторів. У 1832 році її придбали від шляхтича Кршечковського три брати – Матвій, Іван та Каетан Боровські.